ㅤ «Божевільні», реж. Денис Тарасов
Режисерський дебют Дениса Тарасова розповідає про радянського рокера Андрія (Костянтин Темляк — «Кіборги»), який потрапляє у психічну лікарню. Там герой швидко розуміє, що подібні заклади використовують для упокорення занадто волелюбних. Він має вирішити: співпрацювати з КДБ чи розповісти світові правду про каральну психіатрію.
Цей дещо нерівний фільм з програми 39-го Варшавського кінофестивалю озирається водночас на серіал «Вініл» і стрічку «Пролітаючи над гніздом зозулі» Мілоша Формана. Він має один з найкращих акторських складів в історії сучасного українського кіно: тут грають Ірма Вітовська («Мої думки тихі»), Анастасія Пустовіт («Перші ластівки. Залежні»), Дмитро Олійник («Крути 1918»), Віктор Жданов («Вулкан»), Віталій Салій («Я працюю на цвинтарі») та багато інших.
«Будинок «Слово». Нескінчений роман», реж. Тарас Томенко
Тарас Томенко ще у 2017 році випустив документальний фільм про будинок у Харкові, зведений для діячів і діячок культури, що їх пізніше об’єднали поняттям «Розстріляне відродження». Задуманий як рай для письменників і письменниць, будинок швидко перетворився на пастку, де всі вони були зібрані під наглядом в одному місці.
Документальна стрічка була заснована на архівах, які згодом знадобилися і в роботі над майже однойменною ігровою картиною — «Будинок «Слово». Нескінчений роман». Головними героями тут є Микола Хвильовий (В’ячеслав Довженко — «Кіборги») й вигаданий бездарний письменник-шпигун (Дмитро Олійник), через яких перед нами постає живий та об’ємний портрет втраченого покоління українських митців і мисткинь.
Світова прем’єра фільму відбулася на 38-му Варшавському кінофестивалі.
Актор Дмитро Олійник: «Найбільше дивувало, коли німці казали, що з нашої вистави дізналися деякі факти з історії Німеччини»
«Демони», реж. Наталка Ворожбит
Demony_Teaser from promotion.ua on Vimeo.
Події містичної драми відбуваються в гоголівському селі Сорочинці, що на Полтавщині. Там опиняється Славік, росіянин за походженням, який знайомиться з місцевою жінкою Ніною (остання роль Руслани Писанки). Вона прихищає його на зиму. Доволі швидко Славік зрозуміє, що господиня щось приховує.
«Демони» є кіноадаптацією п’єси самої Наталки Ворожбит — як драматургиня вона славиться гіперреалізмом і прискіпливим відтворенням деталей повсякдення. Це вже вдруге Ворожбит-режисерка звертається до репрезентації українського села (уперше це сталося в серіалі «Спіймати Кайдаша»). Але цього разу слід очікувати значно жорсткішого погляду, що зав’язаний на особистих спогадах авторки.
«Киснева станція», реж. Іван Тимченко
Біографія Мустафи Джемілєва сама по собі є яскравим матеріалом для екранізації, і навіть дивно, що досі ніхто з українських кінематографістів/кінематографісток не звертав на неї уваги.
Мустафа Джемілєв почав активістську й дисидентську діяльність у 1960-х роках; декілька разів був заарештований, декілька разів голодував, зазнав переслідувань. У 1980-х відбув заслання в якутському селищі Зирянка.
«Киснева станція» фокусується власне на чотирирічному якутському засланні Джемілєва, яке проходило в рутинній роботі на кисневій станції. Щодня Джемілєв наповнював киснем іржаві балони й котив їх на причал, виконував безконечну працю, що нагадує міф про Сізіфа.
Прем’єра фільму відбулася на 27-му Талліннському міжнародному кінофестивалі «Темні ночі», де він увійшов до основної конкурсної програми.
«Ля Палісіада», режисер Філіп Сотниченко
«Ля Палісіада» переносить нас у 1996 рік, за декілька місяців до скасування смертної кари. У цей час двоє друзів, детектив міліції та судовий психіатр, мають розслідувати вбивство колеги.
Фільм, що його позиціонують як іронічний детектив, зняли на miniDV-касети, які з’явилися саме в 1996 році. Це створює унікальний візуальний досвід машини часу; його підкріплює прискіпливе відтворення деталей побуту й матеріального світу епохи.
За рік фестивального життя, яке почалося з Роттердама в січні 2023-го, «Ля Палісіада» встигла стати улюбленцем критиків (найкращий фільм за версією «Кіноколо») й потрапила до номінантів премії «Європейський кіноприз» у секції дебютів.
“Ля Палісіада”: минуле між монтажними склейками
«НАЗАВЖДИ-НАЗАВЖДИ», реж. Анна Бурячкова
Емоційна драма дорослішання про підлітків в українських 1990-х. Стрічка розповідає про Тоню, яка переходить у нову школу, щоб позбутися хлопця-аб’юзера. Тут вона вливається у зграю підлітків, які, здається, можуть бути ще жорстокішими та страшнішими за її минуле.
Кліпмейкерка Анна Бурячкова створює дебютну кінострічку в нервовому ритмі, що відповідає непевності часу й гарячці юності. І водночас абсолютній свободі. Герої(-ні) стрічки — ті дорослі, які зараз захищають Україну. Але поки що вони навчаються, закохуються, займаються сексом і вибудовують власні кордони.
«НАЗАВЖДИ-НАЗАВЖДИ» отримав прем’єру на 80-му Венеційському кінофестивалі в секції «Горизонти Екстра».
Анна Бурячкова: «Досить говорити про те, як у нас жахливо. Важливо, що ми продовжуємо творити і хоча б імітувати нормальність»
«Подвійний іммельман», реж. Віра Яковенко
Фото: Іванна Зубович зйомки фільму «Подвійний іммельман»
Чорно-біла воєнна драма про окуповані території. Сюжет розгортається навколо підбитого українського транспортного літака, який падає на непідконтрольні території. Декілька членів екіпажу виживають і намагаються знайти шлях додому. Паралельно розвивається лінія матері одного героя, яка вирушає в ОРДЛО, щоб урятувати сина.
Картина створена за сценарієм Ірен Роздобудько, яка сама родом з Донеччини. Можливо, тому це той рідкісний фільм, що не демонізує жителів окупованих територій і показує їх як українців та українок з різними переконаннями, а не як карикатурних ворогів.
«Редакція», реж. Роман Бондарчук
Фото: odesafilmoffice.org.ua зйомки фільму «Редакція» Романа Бондарчука
Роман Бондарчук як ніхто інший відчуває Херсонщину. У його фільмах це магічний край, залишити який майже неможливо. В ігровому дебюті «Вулкан» десь серед місцевих сіл губиться ціла місія ОБСЄ, а водій, який її сюди завіз, переживає кохання, побутову ненависть і мало не переродження.
«Редакція» обіцяє бути не менш доленосною для героя Юрія (херсонський журналіст Дмитро Багненко). Він — молодий науковець, який випадково знімкує підпал лісу. Намагається досягти розголосу через ЗМІ, і низка обставин змушує його залишитися в місцевій газеті й працювати журналістом.
Через роботу маленької редакції Бондарчук зазирне за лаштунки химерного світу постправди, де, окрім сюрреальної брехні, існують теплі почуття.
«Сірі бджоли», реж. Дмитро Мойсеєв
Фото: detector.media кадр із фільму «Сірі бджоли»
«Сірі бджоли» — це екранізація однойменного роману Андрія Куркова про двох дорослих чоловіків, які живуть у сірій зоні. Вони навчилися вести свій побут під снарядами і не бояться непроханих озброєних гостей. Та навіть цей хиткий світ руйнується, коли в селі з’являється російський снайпер.
Творчість Дмитра Мойсеєва найкраще описує назва іншого його фільму «Такі красиві люди». Режисер милується своїми персонаж(-к)ами, часто неідеальними, але сповненими внутрішнього світла. Ніби нецікавими, але довершеними саме в цей час і в цьому місці, на тлі магнетичних пейзажів.
Фільм відібрали до головного конкурсу (Tiger Competition) 53-го кінофестивалю в Роттердамі, який стартує 25 січня 2024 року.
«Степне», реж. Марина Врода
Виходу «Степного» почали очікувати ще у 2011 році. Тоді Марина Врода виграла «Золоту пальмову гілку» за короткометражний фільм «Крос», і її повнометражний дебют здавався лише питанням часу. Насправді ж знадобилося понад 10 років, щоб вийшла драма «Степне» — тиха елегійна історія про ревізію минулого, оповитого мовчанням старшого покоління.
Фільм розповідає про Анатолія (Олександр Максяков), який повертається в рідне село, щоб доглядати за хворою матір’ю. Перед смертю вона встигає розповісти сину про скарб, захований десь у сараї. Анатолій починає пошуки й поринає у спогади, що змушують його переоцінити життя.
Світова прем’єра «Степного» пройшла на 76-му кінофестивалі в Локарно, де фільм отримав нагороду за найкращу режисуру.
«Ти — космос», реж. Павло Остріков
Фото: Олександра Йорк Кадр з фільму «Ти — космос»
Наукова фантастика — один з тих жанрів, що фактично не існують в українському кіно. У найближчі роки це має змінитися, і почнеться все з дебютного повного метра Павла Острікова.
Фільм розповідає про далекобійника, який дрейфує в космосі після знищення Землі. Він вважає, що є єдиною людиною у Всесвіті — аж раптом на зв’язок з ним виходить француженка.
Знаючи комедійний талант Острікова, можна очікувати на ліричну комедію про вічне в декораціях відкритого космосу.
«Ти мене любиш?», реж. Тоня Ноябрьова
Фото: надано командою фільму Кадр з фільму «Ти мене любиш?»
Ще одна стрічка з лінійки фільмів про 1990-ті розповідає про Кіру (Карина Химчук — «Королі репу»), яка дорослішає на тлі розпаду Радянського Союзу й розлучення батьків. Це емоційний портрет дівчини, життя якої, можливо, йде шкереберть, а можливо, просто потрапило в турбулентну зону напередодні переходу до нового етапу.
Тоня Ноябрьова привносить у дискурс українських 1990-х життя творчої спільноти, але насправді пропонує універсальну історію. Авторка зосереджується на внутрішніх станах своєї персонажки, які не прив’язані до конкретного часового періоду. А оскільки камера не відходить від неї ні на мить, ми проживаємо кожну секунду разом з Кірою.
Світова прем’єра «Ти мене любиш?» відбулася на 73-му Берлінському кінофестивалі в секції «Панорама».
Тоня Ноябрьова: «Для мене 1990-ті — це не ностальгія по жвачках, а доба тектонічних змін»
«Уроки толерантності», реж. Аркадій Непиталюк
Проєкт «Уроки толерантності» стартував ще до повномасштабного вторгнення, але був запущений вже під час великої війни. Через це сценарій зазнав змін, а масштаби дещо зменшилися внаслідок браку коштів. Утім це все вже в минулому; на виході ж маємо один з перших фільмів, зйомки якого стартували і завершилися під час повномасштабного вторгнення.
Фільм, заснований на п’єсі Ігоря Білиця, розповідає про звичайну провінційну родину, яка бере участь у євроінтеграційній програмі заради грошей. За умовами програми, вони мають пожити деякий час з представником квір-спільноти. От тільки проблема в тому, що власні упередження інколи сильніші за фінансові потреби.
«Уроки толерантності» запрем’єрилися на 27-му Талліннському кінофестивалі «Темні ночі», де увійшли в секцію стрічок, що обрані кінокритиками.
«Як там Катя?», реж. Крістіна Тинькевич
Драма вибору «Як там Катя?» розповідає про лікарку швидкої (Анастасія Карпенко — «Лікар Ковальчук»), доньку якої збиває мажорка. Ситуацію пропонують швидко залагодити, але героїня вирішує боротися до кінця й шукати справедливість у країні, що славиться корумпованим правосуддям.
«Як там Катя?» — з тих стрічок, які ніби відірвані від нинішнього контексту, але з року в рік стають лише актуальнішими. Фільм говорить про корупцію та відчуття втрати й використовує для цього весь інструментарій класичної драми й візуальні напрацювання румунської нової хвилі.
Прем’єра картини відбулася на 75-му кінофестивалі в Локарно, де здобула спеціальний приз журі Ciné+ і нагороду за найкращу жіночу роль.
«Я і Фелікс», реж. Ірина Цілик
У своєму ігровому повнометражному дебюті режисерка й літераторка Ірина Цілик також звертається до 1990-х. В основу історії ліг роман Артема Чеха «Хто ти такий?», що розповідає про його дорослішання й доволі нездорові стосунки з Феліксом. Це колишній радянський офіцер, а нині алкоголік з ПТСР, який має нетривалі, але завжди продуктивні моменти просвітлення і тверезості.
«Я і Фелікс» досліджує ці стосунки, а також теми прощення і прийняття. Водночас стрічка пропонує жіночий погляд на чоловіче дорослішання в умовах жорстокої навколишньої дійсності. Щоправда, Цілик дещо видозмінює першоджерело, робить його м’якшим і теплішим — зводить до вже фірмової інтонації своїх творів, де світло завжди пробивається крізь темряву.
Світова прем’єра фільму відбулася на 38-му Варшавському кінофестивалі.
Ірина Цілик: «Документальне кіно не розповідає правди»
Алекс Малишенко, кіножурналіст
